Тест товщини фарби: які авто справді економлять на ЛФП

Незалежний тест товщини фарби на сучасних автомобілях показав несподіваний результат: поширене переконання, що китайські автомобілі завжди мають найтонше лакофарбове покриття, не підтвердилося. Натомість найекономніше ЛФП зафіксували на моделях концерну Stellantis.

Журналісти польського видання Auto Swiat провели масштабний експеримент, у межах якого вимірювали товщину заводської фарби на десятках нових авто за допомогою товщиноміра. Дослідження охопило європейські, японські та китайські моделі різних класів – від бюджетних хетчбеків до преміальних кросоверів і спорткарів.

Єдиного світового стандарту для товщини лакофарбового покриття зараз не існує. Виробники застосовують як прості одношарові акрилові рішення, так і складні багатошарові металіки та перламутрові системи. Орієнтовною нормою на конвеєрі вважають діапазон 70–150 мікронів, але на практиці значення часто вищі.

Для покупця занадто тонкий шар фарби – відчутний мінус. Таке покриття легше пошкоджується дрібним камінням, може протиратися під час миття, а при подряпинах у майстрів лишається мінімальний запас для полірування кузова без пробиття до ґрунту чи металу.

Найбільше вразили результати китайських марок, які у цьому тесті аж ніяк не виглядали «економними» на матеріалі. Абсолютним лідером став кросовер Hongqi HS5: на даху товщина фарби сягнула 223 мікронів, на капоті та кришці багажника — близько 240 мікронів, а на дверях і крилах зафіксували від 245 до вражаючих 324 мікронів.

Ще одним приємним сюрпризом став дует бюджетних європейців. Dacia Sandero показала 200–240 мікронів по різних елементах кузова, а французький хетчбек Renault Clio продемонстрував понад 310–330 мікронів на капоті та багажнику і до 282 мікронів на боковинах.

Японський кросовер Toyota C-HR спростував уявлення про обов’язково тонке «азійське» фарбування. На бічних панелях товщиномір показав 219–227 мікронів, а на кришці багажника — 209 мікронів, що відповідає солідному рівню для заводського ЛФП.

Інші китайські кросовери, зокрема Chery Tiggo 9 та Geely EX5, теж продемонстрували впевнений результат: стабільні 116–165 мікронів залежно від конкретного кузовного елемента. Це вкладається в прийнятний діапазон і не дає підстав говорити про масову економію матеріалу.

Серед дорожчих і спортивних моделей значення виявилися ближчими до середніх. Кузов преміального спорткара Porsche 911 мав 171–238 мікронів, а кросовер Mercedes-Benz GLC 400e залишився в межах 123–240 мікронів. Родстер Mazda MX-5 (98–148 мікронів) і рамний позашляховик Suzuki Jimny (111–150 мікронів) показали цілком типовий рівень товщини покриття для свого класу.

Натомість справжню «анти-рекордну» зону виявили на авто концерну Stellantis. Судячи з вимірювань, саме тут найбільше оптимізували витрату фарби. На кросовері Opel Grandland товщиномір показав лише 61 мікрон на капоті, 100–131 мікрон на боковинах і 156 мікронів на даху. Електричний Citroen e-C4 отримав тільки 77 мікронів на капоті та приблизно 100–124 мікрони на бічних частинах кузова. Преміальний DS 7 також не вирізнявся запасом ЛФП — на більшості деталей зафіксували скромні 78–106 мікронів.

Головний висновок експерименту — твердження, що китайські чи японські автомобілі за визначенням мають слабке й надто тонке фарбування, виявилося застарілим міфом. Сучасні роботизовані лінії дають змогу наносити різну кількість шарів на окремі кузовні елементи одного авто, зберігаючи при цьому однорідність кольору. Через це покупцям дедалі складніше лише за показниками товщиноміра на око зрозуміти, чи перефарбовувався автомобіль, адже відмінності між заводським і можливим повторним фарбуванням стають менш очевидними.